Серед гір і заметів Колимського краю,
Де морози у зашпори й душу беруть,
Вже сім літ я задарма в неволі караюсь,
Вісімнадцять попереду ждуть.
Та неволя, мов п’явка, припала до серця,
День і ніч по краплині висмоктує кров,—
Не діждуся, коли вона врешті нап’ється
І хоч мертвого звільнить з оков.
Не діждуся, коли вже для певності в тому,
Що помер я, навиліт прохромлять мій труп
І бездушно у горах зариють потому,
Не прикривши й розтулених губ.
Це, звичайно, розпука, та все ж я свідомий,
Що від смерті мене тут ніхто не спасе,—
Як помру — на могилі поставлять мій номер:
«О — один — дев’ятсот тридцять вісім» — і все.
