Шукаю стежки вічного життя.
Була й нема – ні натяку, ні сліду.
Перетворилась, видно,
в Атлантиду
Нездійснених надій. У небуття.
Куди ж тепер – на старості –
без неї?
Невже в самопокорення в собі,
Забувши тих, що впали в боротьбі
На ній за правду нашої ідеї?
Ту вічну стежку нині легкома
Переорали пасинки. Без плуга.
В душі по ній лишилася лиш туга
Та біль, з якого виходу нема.
Але хіба спроможні арлекіни
Переорати стежку до сердець? –
Я мимо болю й туги, навпростець,
Минувши й смерть,
дійду до України.
- Наступний вірш → Іван Гнатюк – Як тяжко ждати смерті
- Попередній вірш → Іван Гнатюк – І хто він, хто він
(Оцінок ще немає)