Скіфи, гуни – вимерлі епохи,
Все земля сховала в глибині,
Тільки форми зовнішні –
розкопки
Крізь віки показують мені.
Прагнули. Надіялися. Снили.
А який фінал всьому – збагни.
І сміються черепи з могили
Скам’янілим сміхом давнини.
Знаю: безбережні час і простір,
А в мені – початок і кінець.
То чи зможуть проростати брості,
Як усхне під ними корінець?
Але я не битиму на сполох,
Бо, напевно, в історичній млі
З мого серця вийме археолог
Теплу грудку рідної землі.
- Наступний вірш → Іван Гнатюк – Поріг
- Попередній вірш → Іван Гнатюк – Кобзар
(Оцінок ще немає)