Пухкий сніжок, мов клаптиками вати,
На мокру землю стелиться до ніг,
А день такий, що тільки сумувати,
В німій журбі вітаючи той сніг.
Дивлюсь на гори — щойно зеленіли
І вже немовби в саванах стоять,—
Так, як і ми, дочасно посивіли,
Закутані в кромішню непроглядь.
Та ми давно забули про волосся,
Як і про скиби зморщок на чолі,—
Вже стільки мук знести нам довелося,
Що й гір з-за них не видно віддалі.
Ті муки не минулися нікому,
Усі на вигляд немічні й старі,—
Якби ми повернулися додому —
Нас не пізнали б рідні матері.
Подивишся — три чисниці до смерті,
Ачей же всі замучені живцем,
І тільки наші погляди уперті
Горять так само — гнівом і вогнем.
Душа в неволі ніби не старіє,
Витаючи за межами життя,—
Ось випав сніг — і щось у ній світліє,
Щось невідоме, наче відкриття.
А сніг іде й, мов клаптиками вати,
На голу душу падає мені,—
Бараки, дріт — аж страшно сумувати,
Вітаючи той сніг — на чужині.
