Здається, що гори горять,— вечоріє.
Вже сонце сховалось за їхню гряду.
І, взявшись під руки, як в сонній замрії,
Я в довгій колоні з роботи іду.
Іду і дивлюсь, як належить, під ноги,
Йду мовчки — під зором конвою й собак,—
Дарма, що хилюся, од вітру й знемоги,
Квапливо іду в непривітний барак.
Іду, щоб одразу упасти на нари,
Хоч трішки спочити, не ївши весь день…
Вже гори стемніли, і світ мов за хмари
Зникає — він теж на спочинок іде.
І лиш конвоїри з недремними псами
Ніколи, здається, очей не зімкнуть,—
Обступлять уранці — і знову так само
На шахту в колоні мене поведуть.
