Я пізнавав життя в полоні ностальгії,
В тужбі за волею, у вогнищі сухот,—
Як потопельник, плив із каменем на шиї,
Тонув і виринав, заціплюючи рот.
Минали дні й роки — я плив за течією,
Дивився на красу й на обшир Колими,
Я день і ніч тужив за рідною землею,
Забутий усіма — і Богом, і людьми.
Я подумки ішов у гори — вище й вище,
Я молодість з-за гір душею визирав,—
Моє життя було — як чорне попелище,
Але мій дух, однак, у ньому не вмирав.
Якщо здоровий дух — здоровим буде й тіло,
Я гартував його в страшних концтаборах,
Нічого, що життя на попіл перетліло,—
Мій дух із попелу відроджувавсь, як птах.
І хоч моє чоло — пооране, суворе,
Хоч змучене лице, та погляд молодий,—
Ще почуття в душі розбурхане, як море,
Немовби я не знав ні горя, ні біди.
Якби мене спитав хтось пещений і ситий,
Чи варто жити так, як я — на Колимі,
Я б відповів йому, що краще вік прожити
На каторзі, ніж день — в духовному ярмі.
Я жив не так, як він, що знав лиш насолоду
И усе життя в страху догоджував усім,
Немов бездушний черв, не чув страждань народу,
Безрідний і чужий йому, як анонім.
Ні, я не скнів — я жив, хоч часто в очі смерті
Дивився й кров’ю в них плював у забутті,—
Я пізнавав життя в бездушності одвертій,
Але ніколи їй не кланявся в житті.
