I
Зажурилася мати за сином,
що її не послухав, — пішов…
Була осінь, — не сива, а синя:
сонце трави міняло на шовк.
Дала мати, що мала, убогим
на молитву й усердний поклін,
щоб Пречиста хрестила дороги,
а юначий умужнила гін.
Щоб під вітром, що вдарить у груди,
не хитнувся напружений змаг,
хоч затроювати його будуть
і кидати камінням на шлях.
Бо в своїх закорінена зависть,
а набрякла погорда — в чужих, —
щоб погірдливість син і лукавість
переміг, пережив!
II
Гомоніли зворушені села,
що ця осінь дітей забира,
що, приманлива, квітами стелить
їм шляхи від самого двора.
А вони, повні віри й зусилля,
з небувалим надхненням в очах,
вже не так, як батьки їх ходили,
пішли сміло по рідних горбах.
На прощання ліси зашуміли,
а в потоках заграла вода…
Чи для гір і карпатських наспіла
не та хвиля, що була, не та?!
Гомоніли схвильовані села
і здивовано глипали в синь.
Одинока-одна невесела
стара мати:
Чи вернеться син?
III
Простелилась юнацька дорога,
під ногами — бетон і пісок.
Думки серця твого під порогом,
де дитинства залишений крок.
Та щорана молитись закону,
що, незмінний, кермує життям;
свому полю, що косами дзвонить,
посилати пісні і чуття.
Закріпити в душі, злютувати
міць і спокій, і впертість, і лють
а місця, що покинув, і матір,
рідну матір ніде не забуть!
Хай в очах переблискують рейси,
наче символ безкраїх доріг;
переймись перемогою, впийся
на багато непройдених їх.
IV
Чути визов: На місто! На місто!
Чути поклик і серця биття.
Ми лиш брості тих гордих, тих триста,
що за місто віддали життя.
Ми лиш брості… Малі наші ноги,
слабі руки, — та ясна мета!
України окраїна вбога
свіжим квітом нехай пророста.
Щоб із квіту зродилася зелень,
а із зелені овоч і сок —
на потіху затурканим селам,
селам горя, пісень і казок.
V
Ти зустрінув його непривітним,
хоч на рідній, на нашій землі,
бо ці люди у ньому не рідні,
а, як мури, холодні і злі.
Із ненавистю дивляться ввічі
ті ласкаві, що зрадять тебе,
як доба невблаганна покличе,
як приплине і твій корабель.
Та й за цей час, що стелиться владно,
відчуваємо силу живу,
бо минуле, глибоко принадне,
карбувало печать тут свою:
ось на кожному закруті й розі
твоїх предків нестерті сліди,
а ця кров їх, пролита в тривозі,
тебе зватиме вічно сюди.
VI
Як приємно, як гордо, як пишно,
любі друзі і товариші,
що ви зринули з гір у цю тишу
запалити вогонь у душі.
Лиш любов це жагуча, безмірна, —
(хто ж зуміє її оцінить?)
вас погнала незрадливих вірних
розіп’яти важку цю блакить.
Скільки, бачте, тут кволих, охлялих,
а повинні каміннями буть,
щоб це море чуже не налляло
юнакам замість пломени — муть.
Мої любі, ви діти Загір’я
наша північ й заобрійний схід,
та на півдні затратилась віра,
перевівся славетний наш рід.
Мої любі, ви мусите тямить,
що від Тиси ні п’яди уже, —
там поставим сьогодні ще камінь!
Хай вас Пан-Біг в борні береже.
