Де Чорногора й Піп Іван,
де шуми пралісів Говерлі,
щоночі там співають кант
за тими, що померли.
Співають дерева шумні,
співа срібляна Тиса —
за упокій, і новий гнів
гарячого ще списа.
Пливуть хоралі в далечінь
і розпливаються під сонцем,
а недалеко бродить тінь
поляглих оборонців.
В блакиті й сріблі вишини,
у недосяжному склепінні,
там майорить фраґмент весни,
що даний Україні.
Ой щедро даний на землі,
землі убогій — незабутній:
для гордости великих літ,
для слави на майбутнє.
Горить смараґдами престіл,
а жертвенник — квітками й кров’ю,
що полила дзвінкий простір,
щоб відродився знову.
