І обрій танув над просторами,
і вітер у лице палив,
а степ манив, степ незаораний —
манив, манив…
І бурі потрясали горами,
і грім за громом невгавав,
а степ яснів, сміявся зорями
нових заграв.
Якась таємна, нерозгадана —
чи сила, воля, чи жага,
що дими воєн в простір надили
в дощі й снігах!
І йшли нові, роками змучені,
щоб бачив їх прудкий Дністер
з чорноземом навіки злучених,
не лиш тепер.
В майбутнє щоб шумів глибинами
про те, як покорявся степ,
як сонце тало над долинами
криваво-золоте.
Ішли й ішли, й зникали в куряві,
і тільки вітер програвав,
шуміла, осінню зажурена,
услід трава.
Та їх сліди не запрошено, —
хуртовини не замели,
бо, кров’ю у борні зарошені,
в міт проросли.
Їх імена в роках не згинули,
їх степ відроджений сховав,
Вони горіли Україною —
Їм слава слав!
