Казала нам: підете геть від дому,
розсієтесь, як маки по полях, —
та не згасіть у серці молодому
жадобу, що манила в невідоме,
на вам незнаний шлях.
Несіть, як скарб, її у днях тривожних
і знайте, хто в дитинстві вас любив
любовію, яку купить не можна,
ані знайти в просторі переможнім,
як хтось її згубив.
Ось осінь б’є у груди молодечі,
не перші й не останні журавлі
відлетіли, співаючи надвечір,
а там уже ввижаються й хуртечі
в поранковій імлі.
Чомусь в цю мить, зворушливу і змінну,
мені згадалися оті слова,
і, як ніколи досі, в тихій тіні
здалось, що я у мами на колінах, —
та мати вже…
давно вже не жива.
