Я від тебе багато чекаю,
двадцять друга ось весно моя,
ти в душі моїй панною граєш,
ти в пісень моїх вникла слова.
Я лишуся надалі поетом,
принесеш ти найкраще мені,
забереш же окриленим летом
моє серце і з серця пісні.
Превеликі плекаю надії
і недаром на тебе все жду
і тремчу, щоби хтось не розвіяв
мою мрію ясну, молоду.
Я боюсь — признаюся — тамтого,
що запалюється в далині,
де лягає і наша дорога,
куди й наші ідуть курені.
О, не зрадь мене, панно прегарна,
ані те, що повстане для нас,
ми ж на це прожили роки хмарні,
боротьбою сповняючи час.
Розумієш слова ці, дитино,
чи смієшся із мене тепер,
коли знаєш, що ти лиш єдина,
що давно час негоди помер?
Зрозумій їх, бо я сподіваюсь,
побратимом лишуся в журбі,
а від тебе багато чекаю,
хоч як мало даю я тобі.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Вже на горах з’явилися дими
і ліси так предивно шумлять.
Хтось іде там, здається, незримий,
хтось незримий там вдарив печать.
Уже гук не такий, як був досі,
вже бо села, немов на ногах,
що вже дощ, а не сніг, ниви росить,
зеленіє земля дорога.
Розплились, мов не були, тумани,
просторінь, як обличчя, ясна,
і що ранок, то серце мов п’яне,
що приходить велика весна.
Ну скажіть: хто ж не ждав цеї панни,
та ж за нею тужили діди,
не діждавшись, упали зарані, —
хай блаженні їх будуть сліди.
По стопах їх ми вийшли в простори
і нам в груди вдаряли вітри,
розпливалися бурі, як море,
ішли весни не дві, і не три…
Й від цієї, що ось над горою
з сонцем лине на доли, до нас,
не чекаємо мрій, ні спокою, —
хай зове! Ми готові в цей час!
Хай провадить у даль крок за кроком,
де є вічна весна золота,
де тужавіє нам рік-за-роком
все могутніш велика мета.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Я вже бачу — ось ти нам приходиш,
обережно ідеш, як дитя,
схвилювала на горах ти води,
горі дном повернула життя.
За тобою все пружиться, твердне,
віддає тобі вірний поклін,
бо ти завжди була милосердна,
завжди щира до рідних сторін.
Росте повінь на наших долинах,
а там пролісок буйно розцвів,
бо вітри впокорилися зимні
і в повітрі — ключі журавлів.
Уже скоро весняне зусилля
все обійме, загорне в пісні,
де колись моя мати ходила,
довелось там ходити й мені.
А тепер, коли бачу твій розмах,
мимоволі зростають думки:
чи не краще ходить було — хто зна —
тамки дома, де закрут ріки.
І щороку стрічати весело
свої весни і їх берегти
та не рватись крізь місто і села
до далекої дуже мети?!
Ні, забуть хочу болі я дикі,
загубити, як давні літа,
бо в майбутнім роки ждуть великі,
а в минуле — нема вороття.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
І тепер у вінцях ти лаврових,
як бурштин твої руки горять,
милі руки і звабливі брови,
скільки ніжности й ласки таять.
І здається, що ти відмолодла
і над все принадніша єси,
бо шепоче мені це природа,
а її — нерозлучний я син.
Щось моргають до мене діброви
і всміхаються цвітом сади,
де недавно дзвеніли підкови,
хмурий вітер суворо бродив.
Тільки легіт цілюще впливає
і лоскоче шовково трава,
бо крізь прозолоть високо має
твоя рідна, ясна корогва.
Подержи ж ти її, наче хлопець,
твоя мужність і нас окриля,
чи в дозвіллі, чи в зимних окопах,
як покличе туди нас земля.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Все замовкло — вона ж це проходить,
усміхається в ласці до нив,
що рік-річно красуються, родять
під шум вітру й пісень перелив.
Ось поблагословила розлогі,
щоб зійшла благодать, не печаль,
і для тих, що пішли на дороги,
і для тих, що нагострюють сталь.
На шляху її бучно приймають,
у мелодіях тоне хода,
срібні шати, як перли, що сяють,
розгортає по гордих слідах.
Плещуть хлопці, проводять дівчата,
ронять радости сльози старі,
щоб полишила щастя багате
із своїх переможних доріг.
Щоб віддячилась славно і щедро
неспокійній, вражливій душі,
як прийдуть — по розкішних і пестрих —
дні різких, непривітних дощів.
Щоб діткам дала долю й веселість,
як городам із серця — плоди,
щоб росли наші рідні оселі
і горів у них дух молодий!
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Все весні влаштували весілля,
незабутнє весілля шумне.
Закосичились хлопці дозвіллям,
що, як юність, могутнє й ясне.
Пребагато посходилось гостів
із просторів, із гір, звідусіль,
щоб буяла вона в пишнім рості,
щоб справляла багато весіль.
Ось вінки нанесли їй дівчата
і музики веселі прийшли,
щоб пісні не лишень у Карпати,
а до степу і моря плили.
Щоб усі святкували простори,
що чекали нової пори,
яка стільки нам гордощів творить,
яка в серці нам щастям горить.
* * *
Я клонюсь перед любим обличчям
і бажаю з душі тобі благ,
бо мене у дорогу ти кличеш
на останній безжалісний змаг
І піду без вагання з тобою,
в небувалім надхненні новім,
завжди тугу нестиму в спокою
я за поглядом милим твоїм.
А коли не затратиш цю мову
і повернеш назад ці пісні,
не забудь, як прийдеш із любов’ю,
свій цілунок принести й мені.
