Мукачів! — в книгу загорнулась
забута слава й міць твоя,
а те, що бачив, — не забулось, —
все в думці віджива:
театр і кіно, скрипка й танок,
торговля — щастя одиниць.
На провесні зіллється ранок
так з тисячами лиць.
Туманний підосінній вечір
просвічує електрик світ,
там діються й кохання речі:
присяга й заповіт.
А іноді й невтішні сльози
з віч потекуть на площі рінь
робітницям, як у знемозі
почують храму дзвін.
Непевність б’є з облич прохожих;
будови — свідки давніх діл:
пихи і сили й переможних,
що прогуділи — стріл.
За містом недалеко замок,
сіріють мури кам’яні
й Латориця шумить полями,
велика на весні.
А під горою, буйним лісом
старий видніє монастир,
де сховували книги й кріси,
перґаміни й листи.
Все перейшло уже в майбутнє,
що заясніє, як зоря,
і блисне слава непочутня
на наших прапорах.
Ось нерви пружаться юначі,
ждучи на воскресіння днів,
яких не зустрічав Мукачів
на протязі віків.
