Гори й гори і темні долини,
де так тісно, так тісно, так тісно,
де лиш птах час-від-часу пролине
й заголосить між селами пісня.
Де вівчарська загирена доля,
дроворубів розбиті надії,
і лиш вітер, син вбогого поля,
за туманами віє і віє…
Там я бачив її випадково,
як проходила тихо по плаю,
молодиця з волоссям шовковим
Закарпатського краю.
Рум’янець розцвітав їй на лицях,
перев’язана хусткою просто —
отакою вона мені сниться
через роки і пройдений простір.
Часто бачу хвилюючий образ
її погляду в сиву долину,
було в ньому щось миле і добре,
щиросердне, дитинне:
— Вже не довго я буду у горах,
хоч життя моє сплетено з ними, —
йде зима, — з нею голод суворий, —
пробідую хіба на долинах.
Батько загинув і мати померла,
а по милому бистрії хвилі
слід назавжди, назавжди затерли, —
вже не вернеться муж мій і милий.
Чужі люди в долині чи візьмуть? —
Сині очі їй блиснули сяйвом;
в них я бачив ласкавість і ніжність,
і дівоцьку красу незвичайну.
Та не міг їй промовити слова,
я дівчині не міг відповісти,
пригадавши ненависть в любові
і ненаше розпустливе місто.
* * *
По роках у душі відживає,
моє серце напружує й сушить
молодиця з осіннього плаю:
Чи вона ще за горами тужить?
