I
Тебе бачу, красуне препишна,
бо не скритись від мене тобі,
ти в гаях цих поблідло-затишних
і на ватрах, що ген на горбі.
Ти на лицях дівчат соромливих,
що затужать за день чи за два:
пронесуть тебе хлопці-мисливі,
лиш обізветься шумом трава.
І дітки, що пустують над яром,
пустять шарканя в розгін, у лет,
поки сонце обризкує хмари,
щоб з вітрами полинути геть.
Ох, як легко, як мужньо, як гордо
ти відмірюєш крок в далину,
розсипаєшся тихим акордом,
заколисуєш наче до сну.
Ти вернула нам бабине літо,
щоб небаром забрать його знов;
відспівати, відбарвить, відгріти,
обернуть щастя сльози на кров.
Тебе чую, красуне nрепишна,
ти полониш, чаруєш, тремтиш,
покорила спокої затишні
й таємничо, як панна, стоїш.
II
Пам’ятаю: мене чарувала
моя осінь в дитинстві давно;
появлялась у шовку, в коралях,
шелестіла мені під вікном.
Шелестіла знайоме, відчуте,
те, що серцю все милим було,
що по бурях, яких не забути,
все приваблює в рідне село.
Я відчув її шуми тоді ще,
її шелест, що душу зранив,
і пісні, що співала, ті віщі,
не забув їх, не стратив, не скрив.
Коли туга котилась, як хвиля,
й на лани мої падала мла,
тоді взнав я, що осінь лишила,
що пропасти мені не дала.
Мов та панна, що любить забави,
і в забави всю юність вклада,
так уклала всю пишність, всю славу,
в серце осінь моя молода.
І ось нині я бачу заграви,
я помітив над горами дим,
це вже знову те осінь кривавить,
що недавно було молодим.
III
Ой вітай, мила осінь, коханко,
принесла ти розраду мені,
яка свіжість війнула від ранків,
як ласкаво шумлять ясені.
Як погнались вітри в перегони,
сколихнувши замріяність рік,
вже нечутними робляться тони,
як пісні, що співались торік.
Як казки, що казалися радо
і лишили нам стільки вражінь,
так і осінь полишить нам згадок,
як від неї зістанеться тінь.
Притулися до серця, премила,
щоб по собі лишила сліди,
поки сонце не зрадила сила,
ти як мрія в простори веди.
Хай почується запах долини
і лісів, що маячать в імлі,
нас ніхто у дорозі не спинить,
не відірве ніхто від землі.
Потім зміни будуть ще й великі,
ось вже гаснуть на горах огні,
і пташині у хмарах вже крики
і хуртовина десь в далині.
IV
Як приємно було, як чудово,
у душі хвилювались думки,
і хотілося злинути слову,
щоб упасти в майбутні роки.
Як хотілось багато, багато
перелляти, насилити слів,
восхваляти осіннєє свято,
що було наче музика й спів.
Пригадати юнацтво похиле,
що весіллям за кручі зайшло,
відограло, лишивши ідилю,
за бучним, пребагатим столом.
Та прощай же, від серця цілунок
шлю тобі, моя осінь ясна,
чую в горах озвалися луни,
вітер холодом дише щодня.
Ой прощай, помахаю рукою,
та вернися, бо будемо ждать
в товаристві, в борні, чи в постою
у настрої весільнім опять.
Повернися розкішною знову,
молодицею з гордим чолом,
щоби я, запалавши любов’ю,
стратив тугу за рідним селом.
