Тим, що у запалі, в вічнім горінні,
в спразі живій, незбагнутій віками,
склали життя на престіл України,
ставлю свій пам’ятник-камінь.
Ставлю, увінчаний перлами серця:
квітом любови і паростком туги, —
памятник-пісню найкращу, найпершу
нації — вчора і завтра — потуги.
Памятник цей нехай словом промовить
зичним, мов грім, що лунає в безкрає,
збудить, порве, перетопить ізнову
тих, що покори не знають.
Вдарить у душі блаженним пожаром,
з гір переллється, як буря, до степу,
де спалахне вічно-сяйвним Базаром,
духом ясного Мазепи.
Памятник цей нехай древнє відродить,
що споконвіку нас вабило в далі,
квітом-євшаном жило у народі,
хоч лихоліття нас рвали.
Хай він просякне в чорнозему лоно,
в хвилі верхів’я і Чорного надри,
зродить нові, переможні загони,
мужні й нездолані кадри.
Вийде назустріч, заблисне майбутнім
дням, що спадають, як бурі, як громи,
світ задивує новим, непочутнім,
здвигненим кров’ю законом.
Тих, що у запалі, в вічнім горінні,
в спразі живій, незбагнутій століттям,
склали у жертву життя в полумінні, —
будуть слова — Заповітом!
Тихі думки мої мрії уклали
тим безіменним на памятник-камінь:
“За Українську Державу ці впали,
нам же іти їх слідами!”
