Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш – хвилі б’ють морем буремним,
знаєш – тяжко минали роки,
а тут дні йдуть неждано таємні,
дні поривів звитяжних, палких.
Злі століття виносили присуд,
нас пекла й випікала доба
від Кавказу до срібної Тиси,
як вгавала в степу боротьба.
Та в торнадах, що мчали з усюдів,
гартувався наш помах, наш лет.
Заспіваймо ж про спрагнений трудень,
неспокійних я буднів — поет.
А ти, вітре, повій нам, повій нам,
на гарячі наплинь курені,
яких молодість-чар взяли війни,
така буйна епоха борні.
В тобі сила й суворість безжальна,
а на лиця нам туга спада,
тож подми, вдар у груди нагально,
щоб зросла в них напруга тверда.
Ой nовій в чорну ніч буревієм,
розстелися над степом ушир,
нехай тиша заникне в завіях,
а життям стане – клекіт і вир.
Рвися, душе, пронизуй нас, пісне,
розширяйтеся, перса міцні,
наші дні причаїлись залізні,
наче вої в ясній далині.
Ми із долею не примирились,
не журіться серця, а летіть,
ось ростуть вам із піснею крила,
шліть же дням переможний привіт.