Чи ви чули пісні рубачів,
чи ви знаєте жаль дроворубів? —
Їх для себе затаєний спів,
їх жалі розцвітають на зрубі…
Гонять хмари осінні вітри
і хуртовина плаче зимою,
і весняні сколихують гри
непорушність старого спокою;
і дівчата сплітають вінки,
коли в спеці втопляється літо,
по ґрунях — від сузірь до ріки —
зачаровано тужить трембіта;
і у колі довколішніх сіл
відправляються пестрі весілля,
і чекає тут молодь неділь,
яко щастя від папороть-зілля,
і це все перелито в піснях,
чим багаті убогі ці гори,
і чим дух наш і наших синів
крізь простори вік-вічно говорить…
Тільки пісня одних рубачів,
тільки жаль молодих дроворубів
не піднісся над обрій верхів,
а спочив, наче туга, при зрубі.
1
Ми рубаєм, рубаєм праліс,
свої кості кладем на кору.
Ми вродились, зросли і блукали
все в бору, все в бору…
Хоч порепані руки від сталі,
хоч стоять нераз тратиться міць, —
гоїть втому задуманий праліс
таємничістю скритих криниць.
Не видаєм ні сонця, ні неба,
і чужий нам безмежний простір.
Нам виспівує вітер молебен,
проповідують демони гір.
У лісах, де ніхто не заходить,
не залетить ні птах, ні кажан, —
відцвітає краса наша, врода,
пропадає талан.
2
Ми рубаєм, рубаєм праліс
стільки довгих безрадісних літ,
пядь за пяддю все далі і далі,
та ніколи не вийдем на світ.
Як дітки підростуть, то за нами
— по неволі — за хлібом прийдуть…
Тяжко жити між цими лісами,
переносити чорну біду.
3
Перед нами шуміли смереки,
а за нами лишалися пні
і убогі оселі далекі,
і жінки в них смутні.
Скільки любих, міцних чоловіків
не вернуло, ані не чекай, —
під деревами впали навіки,
чи поглинула бистра ріка.
Скільки хлопців, метких і здорових,
не побачать красуні гірські, —
будуть пальці кусати до крови,
лити сльози гіркі.
Та ліси жалю-туги не знають,
їм однакова людська судьба,
а життя в цьому бідному краю —
кожний з нас зарубав!
4
Чи ви чули пісні рубачів,
чи ви знаєте жаль дроворубів? —
Наші скарги і наші плачі
розцвітають на зрубі.
Щире слово ніхто не приніс
нам бездольним з долини у звори,
лише вітер розпучливу вість
про нездоланий голод у горах.
І ми, зігнені вдвоє, тнемо,
та розбити не можемо смуток,
що запряг нас вік-вічним ярмом,
що нас пралісом спутав.
Чи ви чули пісні рубачів,
чи ви знаєте жаль дроворубів?
Наші скарги і наші плачі
ще ніхто в білім світі не любить!
