1
Поля, поля, і ниви, ниви, ниви,
лиш де-не-де будь потік чи верба.
Тумани зрання відпливають сиві,
а з ними клопіт ночі і журба:
— Щоб ізорать, засіяти і вижать,
а серце так хвилюється, тремтить:
малі ці дні, хоча тверді, як стрижень,
і кожна в них налита потом мить.
Тверді і певні, як сини-соколи,
що виросли під вибухи гармат.
На цих полях зродилась наша воля,
ворожа розвалилася тюрма.
2
Куди не глянь — горби, жита, пшениця,
в блакиті колихаються, мигтять,
і тільки животворная криниця
поезій — відзеркалює літа.
І тільки пісня, зроджена на волі,
голосить в світі — мужня і сумна —
як довго бореться орач за поле,
як вічно невгаває тут війна.
І все лише за славу того роду,
що вільний дух приніс сюди з-за гір,
щоб з орачів колись зробивсь народом
і переміг простір.
3
Жнива, жнива — і душно, і весело, —
та ж хліб новий, — старого вже нема.
Чи раз суворий голод мучив села,
найкращий цвіт ламав.
Поля блищать розтопленим металом,
а люд на них, як пильні муравлі,
гойдається, то хвилями йде далі,
то припадає до землі…
І виростуть полукіпки надвечір
з пшениці, поту і сумних пісень,
і пан-господар словом молодечим
благословитьме день.
4
Пишайтесь, ниви, на майбутню славу,
що гордо в далечини пролуна.
По осень криваво-золотавій
нечувана розів’ється весна.
Не буде стогону в цілому краю,
не буде в горах голоду, ні мук,
не буде тих, що руку простягають
і падають, знесилені, на брук.
Пишайтесь, ниви, квітами, не зелом,
на забезпеку молодим містам, —
без них не бути нині нашим селам,
без них не жити нам!
