Простір гірський мене легкістю вабив,
а степовий розпинав мої груди.
Кожному з нас, що підляг його звабі,
він озолочував трудень.
Кожному з нас, що від берега тиші
виплив у вир, де невблагані змаги,
милим ставав, коли серця не лишив
гін здобування й відваги.
Синьо він цвів, то рожево, то тьмяно,
в бурях назустріч, як велетень дужий,
кидав він громом, колов блискавками,
щоб осіняла нас мужність.
Душі сталив він, вщіпивши напругу
в м’язи, що ствердли на крицю, і нерви,
щоб ми зросли, щоб зростали удруге
у непобідні резерви.
