Я відбився далеко від вас
і не знаю — чи всі ви здорові, —
та про мене ще пам’ять жива
у розмовах і вашій любові.
Ви пригадуєте ті роки,
що єднали бажанням нас спільним,
напували напитком гірким
мої пориви юні і вільні.
І говорите часто собі
про найменшого сина із роду,
що ці ниви так палко любив,
як і долю цілого народу.
В тіснім крузі, в зимовій порі,
коли жити вам тяжко, найгірше,
розгортаєте зшитки старі,
мої перші читаєте вірші
і вдивляєтеся у вікно,
зазираєте часто на стежку,
де розлив я юнацьке вино
і полишив днів гарних мережку.
Вам немило, що змаліло нас
і що став я для роду пропащим,
коли тільки пройшов перелаз
і лишив дорогі ниви наші.
Знаю — сумно. Завіяло слід
по мені в невідомих просторах,
а зі мною кінчається й рід,
що століттями ниви ті оре.
Ви казали: нехай він іде
на дорогу, застелену терням,
з тим, що знову додому прийде,
що з дороги тієї поверне…
* * *
Час минає… Чомусь-то мені
вечерами все тяжче щоразу,
наче гріх я зробив для рідні,
покорившися серця наказу.
