Шуміли дерева і блідли поля,
і сумно ставало в безлюдді.
Казали: в пору цю хтось лісом гуля,
самотником з піснею блудить.
Збирає квітки, що спалили вітри,
травою окрашує плечі,
увечір глядить із стрімкої гори
на обрія — ген — кровотечі.
А ранком доходить до річки униз
і тужить над зчорнілим плеском,
і пестить пожовклії віти беріз,
що їх не стяли на колеса…
Ночами вслухається в гомін лісів
і в тріскот далеких пожарищ,
що нищать надію старих рубачів,
закутують села у хмари.
Нікому назустріч не вийшов з глибин
дрімучо-злинявілих борів,
в душевній екстазі, мов відлюдка син,
до себе самого говорить:
“Рубають ліси, вже не буде лісів,
нові не засадить нам ворог,
і згинемо ми у гірській полосі,
замучить нас голод у горах.
Одна лиш надія, проміння ясне,
що з Сходу донесе нам вітер
тепло так гаряче, таке чарівне,
яке буде вічно нас гріти”…
Шуміли дерева і крились сніжком,
а села в ворожих лабетах
прозвали на диво його чудаком,
а дехто із глуму — поетом.
