Розлогі ниви, рідні ораниці,
похмурі села й біля них вітри,
болючий усміх у діток на лицях
і давній жаль у серці, жаль старий.
Тривожні згуки дзвонів на дзвіницях,
а в полі бурі, — не нові вони.
Розлючений, кривавий час іскриться,
час грізний незабутньої весни.
Як нишкла туга, — м’язи твердли в крицю,
а дні втекли в незнану далечінь,
нехай пора та ще не раз присниться,
бо це дала нам, — те сховала в тінь.
Вже тільки пісня про малу столицю
лунає в світі, — вже давно пора,
а пісню ту зродив козацький лицар,
що довго землю у ярмі орав.
