В душі солодкі муки втоми
з минулости, з безжурних літ,
а в серці народився спомин
про гарні дні, нежданий гомін —
юнацтва міт.
Пригадую, як скарб я втратив
колись, як потім полюбив
слова, що полишила мати:
“Будь, сину, завсігди завзятим,
де б ти не жив!”
Пізніше процвіли квітки
й травою поросла могила,
а стали любими думки,
що віщували шлях тяжкий,
та серцю милий.
Зістала в пам’яті та осінь,
що виманила за поріг,
мов панна, під холодні роси,
щоб падав, піднімався босий
і дальше біг.
І тямлю, як минав я ниви,
де все корови доглядав;
здається, — був тоді щасливий,
бо ще не знав, як батько жив мій,
а чим зістав.
А потім виплили з туманів
передо мною, як у сні,
церков і вежі й срібні бані,
куди проходити зарані
прийшлось мені.
Так біг я ранком все до школи
голодний у зимі й недуж,
щоби добитися до долі.
Шумів журливо буйним полем
холодний Уж.
Ласкаво я глядів на хвилі,
а у душі думки снував:
О, Україно нещаслива,
Тебе в цей час — час бурь і зливи,
я покохав.
І дальше йшов я у тривозі,
куди блестів дороговказ. —
Журбу я тратив на морозі,
а між лавками в ясній позі
свій юний час.
Роїлись надо мною думи
в вечірніх хвилях і у сні:
чи вернешся на рідні груні —
питали, — а я їм: ой, юні,
не знаю, ні!
