І
По долах, горбах, по верхів’ях
і ріках, що з тихих джерел
напровесні родяться в співах,
чуть гомін карпатських осель.
Крізь простір туманів, крізь дими
не видно ні сонця, ні зір,
ні вітру, що лине з долини
і млу пориває за бір.
Там квітнуть квітки на узбіччях
в завої лиснатих кущів,
а осінню, днями і ніччю,
великі проходять дощі.
І чути дзюрчання потоків
та шуми лісів навесні,
що в серце запали глибоко
селянам, що гинуть в борні.
Нерушені праліси манять,
як вабили предків колись,
а доли застигли в чеканні,
простершись по Тисі униз.
Щороку там родяться діти
щороку вмирають старі.
Співає над ними лиш вітер —
трембіта сумна вівчарів.
II
Століття спливали, як води
над Тисою й горами тут,
як крик кочовничих народів,
що знову, як перше, ідуть.
Хоч вічно Карпати у гніві,
що громом грізним вибуха,
зарані шпилі червоніють,
і сонце стоїть на верхах.
Все ждуть когось в горах у тузі,
і з низів там поклики чуть.
Чи раз залиша коні в плузі
юнак, вчувши наче салют.
Яка кров Лаборця могутня,
природи відвага буйна,—
що сили ще є на майбутнє
доволі у наших синах!
Уже не бракує нам того,
що манить, чарує, веде
і вказує завжди дороги
за гори, на Київ, у степ.
Роки відпливають, як води,
і світять нові вдалині.
На горах вік-вічно тут бродить
дух смерті й нової борні.
III
Проходили війни й минали,
дзвеніли мечі у руках,
і Довбуши й Довжі вставали,
вставали неначе в казках.
Знімалися велитні гір цих,
вперезані сонцем ясним,
щоб те доконати у збірці,
що важко самітним, одним.
Зростали і храми і замки —
твердинями потім були.
Там війська ясніли фалянґи
і звідти до бою ішли.
Співались пісні перемоги,
як карти мінялось життя
і завжди і завжди навздогін
летіли пісні і чуття.
Карпати нерушені наші
лишились майбутнім синам,
назустріч рожевішим дням,
що вийшли у люди з салашів
Та знову удерся той ворог,
що довго тут паном бродив,
пустошив долини і гори,
криваві лишивши сліди.
IV
Майбутнє Карпат у тумані,
майбутня краса в далині.
Проходять дні зривів вогняних,
незнані підносяться дні.
Крізь простір гуде в мряковинах
той вітер, що родиться там,
про те, як живуть полонини,
що шепчуть ліси рубачам,
і як заплелися дороги
по темних долинах гірських,
як моляться люди до Бога
за тих, що упали, за тих…
Як сходять квітки на могилах,
де лицарі сірі лягли,
де впало незнаних їх сила,
щоб дні переможні прийшли.
І шепчуть вітри, як наїздник
боїться грядучих подій,
що вдарять печаті залізні
й на срібній країні моїй.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Майбутнє Карпат у тумані,
та слава майбутнього зве,
і славу воздвигне з кайданів
ясне покоління нове.
