Скільки зелені в парку і тиші,
скільки щастя в застиглих обличчях.–
Коли вітер кущем заколише,
то здається — мій ліс мене кличе.
Коли бачу, що в сріблі фонтани
та краса, що в гірськім водограю,
тоді серце, утіхою п’яне,
манить те, що я кинув, розкраяв.
Як дивлюсь на роз’ярені лиця,
то минуле, що в іграх замерло,
відживає, як хвилі в криниці,
наче відгомін осінню терлицю.
І в очах образи незабутні:
перші гулі, кохання і співи —
такі тихі, журливі у лютні,
такі буйні ще в жовтні на ниві.
І ось чую і праників плюскіт
в молодиць за селом, на мілині,
де лишив свої сни я про бузьків,
немовлят що приносять — до нині.
Скільки зелені в парку і тиші,
але душно, ой душно на груди,
бо нестерпність у серці, що зринув
такий буйний на пориви будень.
