Р.
I
Що ми думали, люба, тоді,
коли вперше зустрілись нам очі? —
(Тямиш: вітер уже шарудів
в павутинні осіннім як клоччі…)
Що бажали сказати собі,
а в душі не знайшлося і слова? —
(Вгорі хмари ішли голубі
і летіли листки яворові…)
Чи ми знали, що осінь нам дасть,
як мовчати ми будем стидливо? —
(Був знівечений пишний мій ряст,
бо вже осінь блукала на нивах…)
Чи ми знали, що далі нас жде,
де заграви збагровують захід
і де втомлене сонце паде,
наче ранений лицар на шляху?!
Як хотіли ми щастя сприйнять,
затуживши за радісним літом?…
Не пісні нам про це продзвенять,
ні тривога важкої трембіти, —
тільки в серці затаєні сни,
що нам кожної снилися ночі —
парубоцькі мені для весни,
а тобі, моя люба, — дівочі…
II
Не забудь, не забудь, не забудь! —
ти сказала задумана тричі.
По-останньому стелиться путь
і цей голос зове мене, кличе…
Стрепенуться від дотику рук
і від погляду твого багріти,
щоб в привабливу, тиху пору
по-бурхливому мліти й любити;
щоб в єднанні не бачити меж
за чужим, за розпустливим містом,
там, де слід свій донині знайдеш,
що життю буде гордістю й змістом.
Відчитати з усміхнених віч
ту дівоцьку незгадану тайну,
що на протязі довгих сторіч
міць давала живу, неподайну.
І у травах, забувши за все,
чути пестливі рученьки тільки
та пісні, що їх вітер несе,
вже зажуреної перепілки…
І хоч потім за щастя, за рай,
(що так мало в житті ми зловили)
знов почути неждане: Прощай!
та мене не забудь,
не забудь мене, милий!
III
Невимовна у серці жага
розпалилась багаттям осіннім,
як тоді, як тоді на верхах
в веселковім вечірнім промінні.
Під ногами посохлі листки,
а ключі журавлів у блакиті, —
не за ними зринають думки
і пісні мої, жалем повиті…
Не за ними, моя дорога,
у казковий, заобрійний вирій,
а туди, де ступала нога,
гомоніли слова твої щирі.
Недалеко, а тутки вони,
у столочених кучерях рясту,
де чекаю своєї весни
і знаходжу утрачене щастя.
Бо зірки дві у серці блищать,
що ти власною вклала рукою,
щоб їх жар не спалила іржа,
щоб любов не пішла за рікою…
Це тоді, моя люба, тоді,
коли вперше зустрілись нам очі,
коли вітер на нивах гудів
по-осінньому вдень і щоночі.
IV
За тобою вмирав я, вмирав,
коли вітер відносив твій голос,
і скуйовджував кучері трав,
овивав ними поле навколо.
Коли синя чорніла ріка
і в піску сліди літа губились.
Опадала безсильно рука
на тім місці, де спільно ходили.
Ще простори далекі, чужі
перекликував кликом турботнім,
та вже голос мені не служив, —
відчував я юнацьку самотність.
Хтів був бігти і рватись вперед
проти вітру, що бився об груди,
призабуть, що я нині поет, —
осміють мене, скривдивши, люди.
Та неждано з’явилася ти,
як і завжди спокійна і певна:
— Найдорожчий козаче, ходи,
не забудь свою тугу і ревність.
Сам пізнає в огні боротьби
по літах, що летять перед нами,
що найбільше, найглибше любив
ти тоді, коли рвався з думками…
V
І як міг я тебе не любить,
і як міг я на тебе забути,
як з тобою роки — одна мить,
а без тебе — тяжкою мінута.
Щось нас рідне з’єднало навсе,
гарячіше матірнього слова:
чи життя цих захмурених сел,
чи їх сила пребуйна, здорова;
чи взаємна любов до землі,
ораниці родючого лона,
що обох нас плекала в імлі
животворчими соками грона;
що обом нам цю радість дала,
заклопотаність тиху і журу,
щоб нас духом ніхто від села
відірвать не міг в місто похмуре?!
Як же міг я тебе не любить,
поєднавшись навіки з землею,
і хоч час посміється на мить, —
ти залишишся вічно моєю,
бо зірки дві у серці блищать,
що ти власною вклала рукою,
щоб їх ясність не вкрила іржа,
щоб любов не пішла за водою…
