“З пісні стане попіл”
Б. І. Антонич
Поете любий, вмер ти молодим,
Не встиг в житті здобути тої віри,
Що пісня не помре, не піде в попіл сірий
І не розтане так, як від багаття дим.
На світі смертне все. Всі подвиги й діла,
Все, що людське створили вмілі руки,
Громаддя пірамід і витвори науки —
Усе перейде в тлін і знищиться до тла.
Усе зникає геть, щоб не родитись знов.
Безсмертна пісня лиш, що смертні крушить межі,
В уламках черепків доносять Гільгамеші
Через віки до нас і тугу, і любов.
Так й так, без черепків, з сердець і до сердець
І без пергаменту, паперу чи каміння
Струмить поезія крізь душі й покоління,
Крізь безлічі віків — у вічність навпростець.
Ніколи і ніде не згасне її світ,
Де б не прийшлось поетам помирати,
Вона проб’ється враз й крізь мури й каземати,
Через сніги й тайгу, через колючий дріт.
Поете любий, темно тобі там,
Ти спиш в землі, ти мариш в тиші снами,
А пісня все живе, вона завжди між нами —
Незнищеність поезії довів ти людям сам.
