На самоті сам із собою до тебе Боже я молюсь,
На вірність рідній Україні Тобі одному поклянусь…
Бо вже нікому я не вірю, усюди зради в нас давно,
Всі на словах за Україну, насправді їм усе одно.
Болить душа і серце плаче, за рідний, за свій народ,
Чому він спить, невже не бачить, немов води набрав у рот.
Грабують неньку Україну, усе святе від нас беруть
І скоро мову соловїну у найми “друзям” віддадуть.
Все менше чути слово рідне, навкруг усе чуже кричить
Вони готові найрідніше, в брехні, в ненависті втопить.
І на ніщо вже не зважають, щомиті брешуть нам щодня
Готові вже російську ввести, щоб теж державною була.
Хіба у світі ти побачиш, щоб німець другу мову мав?
Щоб поляк мову – найріднішу, на злоті, євро, поміняв?
Або в Москві щоб росіяни, відкрили школу хоч б одну,
Садок дитячий збудували, чи гарну пісню заспівали,
Про Україну чарівну…
Усе давно в нас по-російськи – газети, радіо, кіно.
Вже й Київ мову забуває, йому немовби все одно…
Прокиньтесь сестро, друже, брате, не дайте скривдити святе,
Поки є слово українське, то Україна не помре!!!
