Сорочку гамівну на душу не зодягнеш.
Та все одно — весна, і видно, як під вечір
висять в повітрі білі ниточки:
підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі —
не втримавшись, за ниточку потягнеш —
і циркуль дерев’яний до руки
тобі впаде. І ти накреслиш коло,
розтягши циркуля аж до самого краю:
о, як же тісно в колі тім довкола,
а в нім живуть, радіють і вмирають.
- Наступний вірш → Іван Малкович – Я вигортаю попіл із каміна
- Попередній вірш → Іван Малкович – Синові
(1 оцінок, середнє: 1,00 із 5)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші