…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна;
а те, що звали «сад» — лиш, як луна, по стінах
осяде сумно й не прошурхотить уже;
а те, що саду суть — те, що не знає меж —
воно зимує там, де наше осягання,
а де були плоди — лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.
- Наступний вірш → Іван Малкович – Гори плечима загати
- Попередній вірш → Іван Малкович – Ольвія дальня слів твоїх майже нечутна
(Оцінок ще немає)