(Мат. XI. 24-30).
Ревуть та клекочуть на озері хвилі,
Апостольський човен пливе;
Держатись на хвилях стає не-посилі,
А буря все дужче реве.
Вже острах апостолам серце здіймає,
Погасла надія свята;
Далеко ще беріг, помоги немає,
І ропщуть слабії уста.
Коли се на зустріч із видом спокійним
На хвилях страшенних онтам
У божеськім сяєві, тихім, прозірнім
Явився учитель їх сам.
Дивують апостоли: певно се мрія?
Петро же до нього возвав:
„Се ти, наш Учитель великий, Месія?“
„Не бійтеся, я!“ — він сказав.
„Призви же до себе мене, о могучий,
Да узрю скоріше твій лик!“
І кротко воззрівши на хвилі ревучі
Месія: „Гряди!“ — йому рік.
На хвилю ступив ось апостол і сміло
Іде він немов по землі;
Аж ось маловірря його одоліло,
І думки окутали злі.
Ось чує апостол, що він потопає,
В воді уже чресла його…
„Спаси, о Месіє!“ — у голос взиває —
„Спаси Ти раба свойого!“
„Гряди, маловіре!“— він благости повен
Прорік йому. Хвилі лягли…
„Чого усумнився ? …“ І поруч у човен
Безсмертний із смертним війшли.
І ми так до правди, нікчемнії мира,
Де тільки вона замигтить,
Ідемо серед бурі, і поки в нас віра,
Нас буря отта не страшить.
Колиж маловірря замісто надії
І віри панує в душі,
Нема нам рятунку! Ми гинем слабії…
Месіє благий, поспіши!
