Мов билинонька в полі зівьяла,
Сиротиною ти ізросла;
Тебе лишенько рано спіткало
І недоля лиха повила.
Не зазнала ти змалку пораду,
А ні ласки од гордих людей,
І ні оден тебе із громади
Не спасав од лукавих речей.
Ізросла ти, навчалась роботи,
Та роботи ніхто ие давав…
Не журися, небого! Чого ти?—З
а красу б тебе всяк поєднав…
Так сама ти того все цуралась,
Проклинаючи долю гірку;
Тобі чесно прожити бажалось,
Та судилось не те на віку.
Несподівано ти „проступила”—
Проступа вас багато таких—
І громада тебе осудила,
Підняла, мов ледащо, на сміх.
І регочеться, пальцями тиче,
Головою на тебе кива,
А до себе ніхто не покличе,
Не спитає: “а чим ти жива?
Чи ти ласкою маєш угрітий
Під негоду спокійний куток?
Чи ти їла слізьми неполитий
А хоч раз того хліба шматок?”….
Замовчіте ж ви, пишнії, ситі,
Гордовитії, власні землі!
Бо єсть божая правда на світі,—
Та розсудить і вас, і її!…
