“Святеє діло мати рідне:
Веселу хату, свій куток, –
Воно тобі не остогидне,
Немов насушника шматок.
А в тім кутку ще мати друга…
Нехай тоді тікає туга!
Коли ж часом і набіжить –
Розваже друг, розговорить.”
Та що й казати! Всяк це знає
Гаразд то й добре по собі,
Але не всяк куток той має,
Скоріш знаходе у гробі…
А там у божого порогу
Не роскураже вже небогу,
Змарнілу душеньку клопіт
І не завьяже ніщо світ.
А ще то краще, як підбившись
Серед трудовного путі,
Та з лихом битися втомившись—
Собі, звернувшися, знайти
Хоч на малу яку годину
Таку утішную хатину…
Стократ щасливий, хто такий
Підчас пригоди ма покій!
І я колись то мав давненько,—
Тепер його я загубив—
Куток собі такий тихенький…
У тім кутку я серцем жив,
Бо душу мав одну там щиру,
Вона мою будила віру,
Коли та думала заснуть,
І знов виводила на путь.
На путь трудову, клопотливу,
Будяччам криту скрізь кольким,
Але ведущу незрадливо
Туди, де з щастячком людським
Царює правда щира й доля,
І та свята жаданна воля,
Що як ту бджілоньку зоря,
Наш дух нікчемний окриля.
І він творить тоді великі
Діла і правди, і добра…
Коли ж дістанемось, каліки,
Того ми царства? А пора!..—
Його шукаючи, ми сили
Даремно стільки положили,
Що мало хоче хтр вже йти
По тій скрівавленій путі.
А єсть ще велетні душею,
Мов діти, вірують вони
У те, шо працею своєю
Вже скоро, скоро сторони
Тії щасливої добьються:
Тоді на віки вже минуться
Людськії сльози навісні…
І йметься віри щось міні!
Усе ж пошли їм, Боже, долю,
І не лукаву справу дай,
Веди тією їх тропою
І у путі не обаряй.
А ми ж, скалічені небоги,
Посидимо серед дороги
Та будем щиро виглядать,
Коли та прийде благодать…
