Казочку оцю
Розказав мій дід.
Правда чи неправда —
Жив-був Дармоїд.
І такий лінивий,
Лежебок такий,
До роботи не підніме
Ні батіг, ні кий!
Мав таку він звичку —
Жить на дурняка:
Ходить, жебракує,
По селу ника.
Там — поїсти випросить,
Там — п’ятака.
Була куца, як робити.
Була довга, як просити,
У нього рука.
Всім він набрид.
Цей Дармоїд.
Чує всюди
Кажуть люди:
— Де твій стид?
Проганяли од воріт,
Виганяли з хати.
І надумав Дармоїд:
— Не дають у сусід —
Піду в світ шукати!
Знайду землю таку
На білому світі,
Щоб лежати в холодку
І нічого не робити.
Щоб, як їсти схотів,—
Оближися ласо,
А тобі — прямо в рот —
Бараняче м’ясо!
А на перше — супи!
Киселі — на трете…
Тільки їж та сопи,
Катайся в кареті.
От знайти б такий світ!
— Земле та, яка ти? —
І пішов Дармоїд
Землю ту шукати.
От іде собі, йде.
День минає, нічка.
Чує, що там гуде?
Подивився — річка.
— Гей, куди це ледар диба? —
Запитала з річки риба
— Землю йду шукать таку
На білому світі,
Щоб лежати в холодку
І нічого не робити…
Щоб, як їсти схотів,—
Оближися ласо,
А тобі — прямо в рот —
Бараняче м’ясо.
— Хм… нема такого краю,—
Чуєш, лежебоко? —
Й каже рибка: — Горе маю,
Сліпне ліве око. —
Й каже: — В лівому плавці
В мене там застряв алмаз.
Накажи своїй руці —
Вийми! — й стану бачить враз
Заплачу тобі як слід:
Дам за це алмаз в подяку,
Збагатиться весь твій рід…
— Пхи! — скривився Дармоїд,—
Буду брать каміння всяке,
Як той кінь — тягтися в возі,—
Важко з ношею в дорозі!..—
Та й потьопав собі далі…
— Дурень! рибка вслід.—
Видали?
Стан зігнуть боявсь…
Ну й ну —
Та й пірнула в глибину.
Йде — дрімає Дармоїд.
Дуб над шляхом скраю.
— Ти куди зібравсь
в похід? —
Дуб його питає.
— Землю йду шукать таку
На білому світі,
Щоб лежати в холодку
І нічого не робити.
Щоб, як їсти схотів,—
Оближися ласо,
А тобі — прямо в рот —
Бараняче м’ясо!..
— От чудний чоловік!
Зупинись,— біда у мене:
В’яне листячко зелене,
Усихає правий бік.
Чуєш? Там, на боці тому,
Що всиха,— заритий клад…
Вирий! В листі знов густому
Зацвіту, як рік назад.
Поможи, зігни свій стан!
Там, де вік трава росла, —
Викопаєш ти казан,
Повний золота й срібла.
Все віддам тобі, що є,
Злото й срібло — все твоє!
З цього золота й срібла —
Вся б рідня твоя жила.
— Пхи! — промовив лежебок,—
Буду брати казанок,
Як той кінь — тягтися в возі, —
Важко з ношею в дорозі!..—
Та й пішов, свій збивши чуб.
— От дурний! — промовив дуб.
Йшов і йшов він,
Землю товк,
Аж назустріч — вовк.
— Ти куди це, каже,— га? —
Став навпроти та й морга.
Як побачив вовка зблід,
Затрусився Дармоїд.
— Землю йду шукать таку
На білому світі,
Щоб лежати в холодку
І нічого не робити,
Щоб, як їсти схотів,—
Оближися ласо,
А тобі — прямо в рот —
Бараняче м’ясо!..
— М’ясо, кажеш?
З баранів?
Жду тебе я, дурню! —
Та схопив його і з’їв…
Цюю казку журну
Розказав мені мій дід, —
Правда, казка ловка?
Але я не Дармоїд —
Не боюся вовка!
