Хвиля в морі гуляє висока,
Море в берег розгнівано б’є.
Сонце хитро прижмурило око:
Шторм — це діло, мовляв, не моє!
Море біситься, рветься на скелі,
Розбиває причали, човни…
Стогнуть-квилять чайки невеселі,
Гніву моря бояться й вони!
З дна морського піднявся, з безодні
Хвиль володар — старий Чорномор:
— Погуляємо, хлопці, сьогодні,
Поженем баранці на Босфор!
І ще дужче розгойдує хвилі,
По-козацьки підкручує вус…
Він мастак, Чорномор, в цьому ділі:
Зарегоче — по морю йде струс!
Зарегоче — здригаються гори…
Ясне сонечко, братіку мій,
Ну ж, нарешті, вгамуй Чорномора,
Щедрим усміхом землю зогрій!..
Золотий підняло сонце посох —
Стихло море. Скоривсь Чорномор…
Скільки сітей рибацьких, ніг босих!..
Загудів на баркасі мотор.
Я у море з рибалками їду,
Повну риби набрали корму…
Буду в Києві їсти ставриду —
Пригадаю цей шторм у Криму!
