Далекі дні, похмурі дні
Розвіялись, як дим.
Та не забудь тих днів мені,
Коли я був малим,
Коли у панському саду,
Під кожний Новий рік,
Цвіла ялинка на льоду,
Чувсь панський сміх і крик…
Я був малим тоді хлоп’ям,
Та знали ми, що вхід
В той сад заборонявся нам
Іздавна – з роду в рід.
Росла в саду ялинка… Раз,
В глуху і темну ніч,
У сад у панський я пробравсь,
Де розважавсь панич.
Зірвав я шишку і приніс,
Сказав товаришам:
– Я посаджу її… Колись
Ялинка буде й нам!
Далекі роки! Вже і світ
Не той тепер, і дні.
Уже ялинці двадцять літ,
І тридцять вже – мені.
Росте ялинка на весь сад,
Яку садили ми
Давно, десятки літ назад,
Коли були дітьми.
Мете пороша і сніжок,
Метелиця мете…
О мій усміхнений синок,
Дитинство золоте!
Тобі – і сміх, і запах роз,
Ялинка ця і все…
От скоро прийде Дід-Мороз,
Гостинці принесе…
Сіяй, гори, моя зоря,
Погожі дін принось!
Впаде листок з календаря,
І скаже Дід-Мороз:
“Живіть у щасті і в добрі,
Веселий спів, грими
Навкруг ялиноньки-зорі,
Яку садили ми!
Для вас зросла вона, для вас
І сад, і радість ця,
І ця зоря, що зайнялась,
Що гріє вам серця”.
Синок всміхається… Рости,
Співай нових пісень,
З ялинкою цвітеш і ти
У цей святковий день!
