Підвівся Ярославль над Волгою-рікою:
Заводів дружний спів, бульварів людний вир…
Тисячолітньою слов’янською красою
Зорить в сузір’ї міст, чаруючи мій зір.
Земний тобі уклін, робоче волзьке місто,
Від сина української землі!..
У дні війни, коли мій край фашисти
Хотіли потопити у кривавій млі,
Коли навали орд – нових часів батиї
Гасали у степах Донбаських, на Дніпрі, –
Я на Калінінському фронті, у Росії,
Грудьми стояв за світло нашої зорі.
Поранений я впав на полі брані,
І день погаснув у моїх очах…
Ти, Ярославле, в роки мої ранні
Притулок дав солдату, хліб і дах.
На Волзькій набережній, над рікою,
Лежав я в госпіталі…
Десь вогні заграв…
Ти, Ярославлю, отчою рукою
На ноги мене звів – я знов солдатом став!
Твій лікар – Бєлякова Валентина
Вернула зір осліплому мені.
………………………………………….
З тих пір в дворі моїм росте рябина,
Посаджена, як спогад про ті дні.
Цвіте рябина, а круг неї – вишні –
Дерева двох республік, двох сестер…
І згадуються дні війни колишні…
За мир ми всі воюємо тепер!
Красуйся, Ярославлю древній, над рікою –
Росії вірний син, брат Києва мого!
Привіт тобі свій шлю, пишаюся тобою,
Як найріднішим містом
Поволжя усього!
