В яру – кротячі пірамідки.
Які зворушливі вони,
Ці перші
найскромніші
свідки
невідворотної весни!
* * *
Скоро, скоро з білої пітьми
(Відчуваю в білому безсонні
Підсвідомо: крешуть копитьми…)
В білий світ прискачуть білі коні
Двотисячолітньої зими.
1999
* * *
Щоденна метушня:
Як мурашня,
Сюди-туди юрма снує –
Можливо,
У цьому щось доцільне є, на диво,
Але ж яка безглузда метушня!
* * *
Тридцяту весну зустрічаю нині,
Як першу весну:
Мені кожна квітка –
Однолітка,
По радості сусідка…
Гойдаємося на одній стеблині!
1971
* * *
Батьківщино – ниво неоглядна,
Найсвятіша спадщино батьків,
Твоя влада звіку не підвладна
Зміні влад і плинності віків!
1972
* * *
Душу розуміючи собачу,
Я людей жалію.
Ні, не всіх:
Тих лише,
Хто має щиру вдачу
І собачу вірність…
Це ж не гріх?!
* * *
Яка непостійність:
То сніг, то дощі обложні,
То сонце поманить
І зрадить надію дитячу…
Втопилися лижі,
А човен застряв на лижні.
В суцільнім тумані
Самого себе вже не бачу…
* * *
Любилися – ночей не рахували.
Прощалися – ні жодної сльози.
Земля не провалилася.
Не впали
На землю небеса під час грози.
Роки минали – зерна виминали
З тугого золотого колоска…
Любилися. Прощалися. Прощали.
Пишу я ці рядки – тремтить рука.
* * *
Назад – ні кроку.
А вперед – хоч плазом,
Хоч повзкома:
Так хочу доторкнутись
До світлого майбутнього,
До мрії,
Що вже – збулася!
* * *
ОПІСЛЯ ЗЛИВИ
Радуйся
рай-
ду-
зі,
будь
щаслив
разом
із небом,
що вже поплакалось
і засміялось…
* * *
Будем жити – жито жать,
Ми ж не любимо лежать.
В Україні смачно жить:
Слинка з ротика біжить!
* * *
Останню сигарету допалю.
Зітхну, і теж востаннє, серед ночі:
Чомусь нема ні болю, ні жалю…
Заплющу очі.
* * *
Така магнітна буря в голові –
В півкулях мозку не приплив, а повінь,
І захлинають хвилі штормові
Свідомості слабкий маячний пломінь.
* * *
В журбі моя розрада: пожурюсь,
Печаль переборю і наберусь
Терпіння для нової боротьби
За радість хоч малу – серед журби.
* * *
Є лише спомини. Хороше пам’ятаю.
Погане все – забув. Із пам’яті прогнав.
Майбутнього – нема. Старі книжки читаю.
В сльотавому вікні ловлю вчорашніх гав.
* * *
Час – категорія незворотня:
Нині він є,
А за хвильку його вже нема.
Для марнотратів
І вічність сама
Є лиш – безодня.
* * *
І час настав –
За всі гріхи плачу,
Беру на себе
І чужі провини:
Хай недруги мої
Розігнуть спини
І торжествують!
Плачу і мовчу.
* * *
Чи страшно помирати?
Страшно жити
Під знаком смерті:
Розум ще жадає
Дошукуватись істини,
Творити
В ім’я життя…
А тіло – помирає.
* * *
Відкипіли пристрасті,
І вже
По колишній славі дні імлаві
Шелестять сивинами…
Ірже
На твоїй останній переправі
Білий кінь.
* * *
Коли не пишеться,
Мов злидень,
Ношу спустошення своє –
Новому дню сказать: «Добридень!»
Не смію:
Знаю – засміє.
1979
* * *
Я віддав тобі все, людожерко-державо,
І готовий останнє віддати – життя…
Гасне сонце надії. А в небі імлавім
Журавлі мої рідні в чужини летять.
* * *
МОНОЛОГ РІЧКИ ЧЕРВОНОЇ
Занесіть мене в «Червону книгу»
І в синодик поминальний запишіть –
Не очорнюйте мою зимову кригу,
Не глушіть у весняну відлигу
І душі моєї влітку не сушіть!
* * *
Пуститись берега – нехай стихія,
Сліпа в своїй жорстокості, несе
Куди завгодно? Скласти кволі руки
І – ждати, ждати: винесе кудись
На острівець забутий? Надто пізно,
Вже надто пізно думати про це…
* * *
Обіцяючому літератору
Посіяли жито. Скосили.
Зв’язали в снопи. Змолотили.
Змололи. Спекли. Знову сіють.
Літа, мов жита, половіють…
А ти все лежиш в борозні:
І сієш, і косиш – ві сні.
* * *
Не одна вже тріщина пройшла
По моєму серцю,
Та найбільша
Має ще пройти.
Закінчу вірша,
Упаду чолом на край стола…
* * *
Душа не винна –
Винна голова,
Така, від сивих роздумів,
Осіння,
Коли поет
Свій сумнів залива
І топить у вині
Своє сумління.
* * *
Залишаю славу
Грицю Половинку,
А безсмертя – Васі
Та й Голобородьку,
Сам Ваньком залишусь
Доки й сонця-світу.
* * *
Я не претендую
На чуже безсмертя
І чужої слави
Й задарма не хочу –
Сам собі сиджу я
На своїй жердинці.
* * *
Такої щирої, відвертої брехні
Наслухався в житті!
Тепер мені
До правди звикнути б:
Вона така
Скупа на слово і на смак гірка…
* * *
Розтринькав життя по краплині
На різні дрібниці й дурниці
І все ж сподіваюся нині
В останній, можливо, краплинці
Побачити справжні святині
І святощі… Треба ж людині
Спинитися і помолиться!
* * *
Графини і графині –
Скільки блиску!
А скільки брязку!
Жаль,
Що впорожні…
Літстудія –
Гойдати цю «колиску»
Завжди чомусь
доводиться
мені…
* * *
ДРУЖНЯ ЕПІГРАМА
Як тільки поетка
Тетяна Онегіна
Напише роман епохальний
У віршах,
Читатиме людство
«Євгена Дейнегіна»
Й нічого ніхто
Не писатиме більше.
* * *
Не маю потенційних ворогів,
А недруги –
Звичайні імпотенти,
І я на них в окремі лиш
Моменти
Виплескую незлий
Пригаслий гнів.
* * *
ГРАФОМАНИ
То ж дивина:
Хронічні імпотенти,
Безладдям скориставшись,
Узяли
На виробництво лірики
Патенти
Й процес антиліричний
Почали!
* * *
ПОРАДИ ПОЧАТКІВЦЮ
1
За жанр обравши прозу,
Таланту геть не май,
Зате толстовську позу
З достоїнством тримай!
2
Якщо ж обрав ти вірші,
Грядки рядків поли,
Аби вони не гірші
За твій город були;
Щоб хрін був на городі
І редька щоб цвіла
Й у віршах, при нагоді,
Поезія була!
* * *
Живу самотньо в юрмищі людськім,
Терплю нужду, мов ніж убивці, гостру…
Мій дім – тюрма,
Всіма забутий острів,
Куди не долина життєвий грім.
* * *
ДВІ «СОБАЧІ» МІНІАТЮРИ
1
«Життя собаче», – кажуть.
Я ж, одначе,
Скасовую означення таке:
Лише в собак життя бува собаче –
Людське життя бува лиш нелюдське!
2
Іще раз повторюсь:
Хоч сам – бідак,
Останні роки часто голодую,
Одначе обездолених собак
Бодай чим-небудь завше погодую.
І це мене хоч трішечки втіша
Й не так болить знедолена душа.
