Івану Івановичу Івануні – другові дитинства
“Ось, як вилосту, стану льотциком, –
Касі мателі пливезу!” –
Похвалявся Ванько, напасльонившись
В бур’янах, де ми пасли козу.
Від пасльону малих канудило,
Але ж їсти кортіло знов…
Співчувало нам навіть опудало –
Страж достатніх усіх основ.
Хутір геть вимирав, зморочений
Голодівкою по війні…
В полотняній, до п’ят, сорочечці
Повзав я вужем по стерні.
По зернинці поживу скльовував,
Підгодовував ще й Ванька,
Хоч глевтяк трав’яний з половою
Липнув глеєм до язика.
Хто, пощаджений голодівкою,
Був, набравсь до життя снаги,
Той не раз і не два готівкою
Своїй долі сплатив борги.
Знаю, виконав і перевиконав
Обіцянку свою Іван…
Я також з голови не викинув
Свій таємний ударний план:
Написати у віршах і прозою
Про всі стреси і струси душі
І за що Низовим був прозваний
Ще давно, в запорозькім коші.
Тож виконую й перевиконую
Антисталінський творчий план,
Сам себе в самоті переконую
В тім, що я, хутірський Іван,
Над голодною смертю хижою
Вічним пам’ятником постав
І засвідчив світам, що вижила
МОЯ НАЦІЯ ЗОЛОТА!
