На узвишші-узліссі-узбіччі
Ледь міріє – така невеличка,
Чи й доречна в негречнім сторіччі –
Пріснопам’яті скромна капличка.
В цім краю, де ніяких видовищ,
Лиш на Божу надіються поміч…
Ефіопський кумир Булатович,
Одинокий монах Булатович,
Убієнний затим Булатович –
Жертва ленінських злих побойовищ.
Він полишив науку і битву,
Відступився від слави і трону
І творив покаянну молитву,
І хрестився на неба ікону.
Ті недолюдки, звісно ж, не знали.
Та сокира, звичайно ж, не знала…
Задля зиску людину вбивали,
А сокира… та просто рубала.
Загубився і слід від могили
В історичній
безпам’ятства
товщі…
А коли «чорнокопи» відрили –
Всім нетлінні відкрилися мощі!
Палець (ніби живий) приховали,
Як святиню для Божої пастви…
Тіло ж просто «поповичі» вкрали,
Булатовичу щоб не «пропасти».
Ошелешені луциківчани
Покричали на «мирному сході»,
Та похрипли і геть замовчали,
Не почуті в хрещенім народі.
Поховались – хто в полі, хто в хаті,
Хто в могилі, бо ж правди немає,
А в Московському патріархаті –
Світла радість: святих прибуває!
Приголомшені луциківчани
Пожурились, – а це їм у звичку, –
Поминальні пригубили чарки
І… звели по святому капличку.
На узвишші, узліссі, узбіччі
Лише палець (і то, знай, умовно)
Ще живе у капличнім затишші
Тимчасово, незримо, безкровно…
Я в капличці затеплюю свічку,
Безсловесно молюсь на порозі,
І в низинну міліючу річку
Із узвишшя течуть мої сльози.
