Луганським ластівкам іще літається
над хатами заплаканих Ганнусь
минулих літ. Зі мною хтось вітається,
а хто – вгадати навіть не берусь.
Сліпучо-юні діви – мабуть, дочечки
моїх коханок бувших. Це ж мені
вони вночі, щоб не було так поночі,
засвічували посмішки ясні!
Як швидко проминули, промайнулися
кохання смерки й досвітки зітхань –
мої Ганнусі вербами зігнулися
над річкою поганською Лугань
і миють свої сиві коси в літеплі
напівзабутих пестощів моїх,
такі непевні, мов з туману зліплені
мені на смутки, юності на сміх.
