Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й примарності
Буття…
Колись, можливо, стрінемося ми –
Незрячі душі –
В спалаху пітьми.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Поети пишуть не за гроші
- Попередній вірш → Іван Низовий – Тоді не знали ще кефіру
(Оцінок ще немає)