Ми з мосту дерев’яного стрибали
В блакитний вир. Було це по війні.
Тепер Сули немає – поховали.
Зостались лише багнища одні.
Чого ми за життя не хоронили?!
Минуле. Власну совість. Каяття.
Ми розривали пращурів могили
І крали у нащадків майбуття.
А нині – не поховані, не вбиті –
Блукаємо по цвинтарю села,
Такі сердиті, аж несамовиті,
На долю: все дала – і відняла!
