На все життя горбом своїм недужий…
Коли просив хоч крихітку любові,
Від мене відверталися байдуже:
Мовляв, навіщо нам такі убогі?!
І я носив любов свою велику
В душі найпотаємнішій клітині
І, щоб не задихнулася від крику,
Співав їй колискову, як дитині.
Вона змовкала. Усміхалась радо.
Усміхнена і засинала згодом.
І снилась їй красуня Есмеральда,
І снився я – вродливий Квазімодо.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Торохтить порожнеча
- Попередній вірш → Іван Низовий – Я завжди любив негаласливо
(Оцінок ще немає)