Іван Низовий – Наболіле не тільки мені: Вірш

Літературні “генерали”
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки заміж видаються
За відповідніших мужчин;
Синочки в бізнесі, в посольстві –
З ненашим гонором таким…
… В душі ліричній плаче Сольвейг
І не блокується ні з ким.
Недавно я, услід за Блоком,
Продав за мідні копійки
Бібліотеку – ненароком,
Невільний звершив гріх тяжкий,
Бо голодуха – не житуха…
Дарма, що влада повсякчас
Нам віша локшину на вуха,
Мовляв, піклується про нас.
Писання наші не потрібні –
Неприбуткові ж бо вони,
А ми до тих панів подібні,
В яких на трьох одні штани.
З поетів кпинять товстосуми
Й тузи пузаті неспроста –
Безсмертні “Думи мої, думи…”
Ніхто із них не прочитав.
Їм не до шмиги слово Стуса
Відчути; їм не дорости
До Калинця… Одна спокуса
В “еліти”, Господи прости,
Гребти під себе, заковтнути
Все, що пооберіж Дніпра,
А всі священні атрибути
Для них лиш брязкальця, їй-пра.
Від Гончарового “Собору”
На них не впала навіть тінь,
А щоб піднятися на Гору
Чернечу – в них нема хотінь.
А до Франка чи Українки
Для них і стежка заросла;
Дістатись їм з хоромів ліньки
Й до рідного колись села…
… Пишу ці вірші не в шухляду –
Надії крихітка ще є
Достукатись, збудити владу,
Донести слово їй своє.
Сусіди й родичі сміються:
“Чого ж наївний ти такий?
Горшки в провінції лиш б’ються
Й кому потрібні черепки?!”.