Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Сонцем осіянна
Іспаніє, щасливий твій талан
в химерній романістиці Інклана!
Моя прадавня мрія не збулась
Іспанію побачити… Гебісти-
“іспанознавці” вирекли: “А зась
тобі в гніздо Кіхота і Конкісти!”
(Для них ніхто ж – Сервантес, Пісарро,
так само, як і Гоголь чи Хабаров).
Невиїзний досмертно, все ж я про
Іспанію Вальє-Інклана марив.
Географічні атласи вивчав,
читав усе, що трапило під руку,
з ідальго легендарними я мчав
на маврів, учепившись за шаблюку;
з Кеведо пив, з Гонгорою співав
опівночі любовні серенади
і одночасно з Лоркою упав
на пустирі під стінами Гранади…
І раптом – все, ми вільні, виїзні
в усі кінці-краї, в усі усюди!
Вітри із Піренеїв запашні
в розхристані мої ввірвались груди;
Гранада буйноцвіттями олив
заусміхалась; випливла Ламанча
в моря пшеничні; Кадіс нахилив
мені гілки в рожевих помаранчах…
Іспаніє Інклана! В ці часи
від тебе я ще далі, ніж раніше.
Мов соловей, снагу беру з роси,
витьохкую свої голодні вірші;
не можу з міста виїхать в село,
до вітряка свого і Дульсінеї
моїх юнацьких літ – моє крило
прострелили мисливці-прохіндеї;
мою Ламанчу в мене відняли,
взамін дали діряві шаровари,
самі ж із берегів Дінця й Сули
літають “полювати” на Канари
(плювати їм на Гоголя і на
Інклана разом з мрійником луганським
Іваном Низовим: нехай стина
дурні довбешки привидам радянським!).
Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Радісно хворію
Іспанією. Давній мій роман
вже пережив наївну ейфорію,
дозрів душевно. Тахо і Мадрид,
Вальядолід, Севілья і Памплона
завжди в мені. Поезія свій слід
глибокий проорала… Мов ікона,
Гарсія Лорка – світлий мій кумир!
Мені щоночі в тихому Заріччі
хлюпоче-шепотить Гвадалквівір
на чистім іберійському наріччі.
