Такого солов’я не стало
В саду поезії!
Зів’яло
Зелене листя до пори,
А сік, мов сльози, з-під кори
Пробився
І розтав на сонці,
І в неба чистій ополонці
В ту мить з’явилась ще одна
Хмарина сива і сумна.
Нема Сосюри…
Домовина
Пливе повільно, мов хмарина,
Над тихим садом проплива,
І сад (о, диво!) ожива,
Ворушить стерплими гілками,
І враз гілки стають руками,
І руки ті уже несуть
Поезії червону суть –
Несуть Сосюру.
Україна –
Його домівка солов’їна –
Оплакує свого співця.
Прийшло Лисиче з-над Дінця
Віддати вседонбаську шану
Всеукраїнському Бояну.
Москва прилинула здаля,
Могутні плечі підставляла
Під ту хмарину-домовину,
Що запечалила країну,
І вже радянська вся сім’я
Несе поета-солов’я,
Несе в безсмертя.
О гори,
Калино з Білої Гори,
Ударте мідяно, громи,
Салют «Червоної зими»,
А ти, Лисиче над Дінцем,
Навіки просвітлій лицем!
Нема поета?.. Є поет!
Живе в серцях могутній злет
Його поезії…
А ми
З його «Червоної зими»
Йдемо у весни молоді,
Як він давно…
колись…
тоді…
