– Лапушку Грицька убили
На суханівській гуральні,
Освіжили і зварили,
Й спожилИ тихцем в їдальні!
– Ні, сердегу зарубали
На Любимому… Ночами,
Коли всі повально спали,
Крав горшки він із харчами…
Пліткували – тари-бари –
В голодуючій Комуні
Доходяги-комунари
І старі, і зовсім юні.
Я ж любив Грицька і плакав
Від такої лихозвістки:
– То ж дитина – не собака,
Щоб його убити й з’їсти!
Може, він кудись приткнувся,
Щоб не згинути від скрути?
Адже в мене є бабуся –
Хтось і в нього має бути…
Гриць був круглим сиротою,
Хоч і мав Кирила-тата
Й Настю-мачуху… Святою
Цю сімейку грішно звати!
Працювати не хотіли
І не вміли красти в полі…
Мож, вони малого й з’їли
Без цибульки і без солі?
Від такої лихозвістки
Я не міг ночами спати…
І жоднісінької кістки
Не вдалося відшукати,
Щоб Грицька похоронити
Хоч як-небудь, через силу,
І сльозою окропити
Найтрагічнішу могилу!
Так огидно та обідно
Не було мені ніколи…
Де ж пропав Грицько безслідно?
З ким піду колись до школи?
Гриця Лапушку любили
Всі – кому ж було вбивати
Сироту? А все ж убили
Й слід зуміли приховати…
І зостався нерозкритим
Канібальський дикий злочин…
Я кричу несамовито:
– Чому визнати не хоче
Сита нинішня еліта
Штучності голодомору,
Що убив посеред світа
У врожайну мирну пору
Не Грицька лише – мільйони
Української малечі?!
Зогнивали ж ешелони
Хліба в Куп’янську й Унечі;
В Севастополі й Одесі
Сновигали люди-тіні…
Відбувалось це не десь там –
В нашій рідній Україні!
Вимира народ і нині
На врожайному безмір’ї…
Як же вижити людині
В бездуховності-безвір’ї!
