В затишній і тихій ковилі,
В епіцентрі епосного степу
Всі жалі великі-немалі
Омивають душу мою стерплу
Гіркотою… тою полину,
Молочаю… чаю блекотою…
Як я поіменно пом’яну
Під Савур-могилою крутою
Всіх,
Що тут безмовно полягли,
Наче під косою шерхлі трави,
І, крім ковили, не здобули
В цім житті ні вічності, ні слави?!
На Савур-могилі тиша тиш
Все живе досмертно так вражає
Нереальним спокоєм… І лиш
В небі тріпотить сердешний жайвір.
