Ще не помер,
А вже лечу
По витяжній трубі
В сліпуче сяйво
І кричу,
Та ні, шепчу собі:
“Ще не помер…
За що ж мені
Даровано політ
В такій сліпучій сяйвині
В такий – інакший – світ?”.
І чую відповідь:
“Лети,
Нічого не питай –
Пожив доволі в пеклі ти,
Щоб заслужити рай…”.
“Невже я житиму в раю?” –
Радію, мов дитя,
Ві сні,
Бо в рідному краю
Не жив я до пуття.
… Так, це був сон.
Я не помер.
Прокинувся – живий.
“Як жити будемо тепер,
Сердего Низовий?!
Немає відповіді –
Я
Не знаю, що сказать…
У небі сонечко сія –
Господня благодать.
На сміттєзвалищі старці
Вишукують пожив,
І вкупі з ними – горобці
Цвірінькають “Жив-жив!”.
“Жив-жив, – і я собі кажу, –
А значить, не помер,
Хоч перейшов давно межу
Бідак-пенсіонер…
Мо’, й до тепла ще доживу
На цім краю труби,
Де рай побачу наяву”…
Якби ж, якби, якби!..
